Bracilo00.JPG (8537 bytes)   Марина Брацило народилася в 1976 році в Запоріжжі. Закінчила філологічний факультет Запорізького державного університету. Аспірант інститутуту мистецтвознавства та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України.   
Автор поетичних збірок “Хортицькі дзвони” (1995), “Благовіст” (1996), “Мелодія вічних прощань” (1997) та численних публікацій у вітчизняній періодиці. Член Спілки письменників України з 1997 року.
 
Лауреат обласної премії для обдарованої молоді (1993,1995), дипломант Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов” (1994,1995), нагороджена заохочувальною відзнакою літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” (1997). Лауреат V Всеукраїнського фестивалю “ЛІР” (1997).   
Успішно працює в жанрі авторської пісні. Переможець ряду міжвузівських фестивалів, обласних відбіркових турів "Червоної Рути" (1995, 1997), лауреат фестивалю "Зорепад" (1994). Дипломант міжнародного фестивалю "Доля2 (1994). Призер фестивалю авторської пісні та акустичної музики "Срібна підкова" (1995). Постійний учасник літературно - мистецьких акцій.

***

Земляки мої! Братчики!
Діти землі -
Од колиски й довіку напоєні степом.
До мого джерела незагоєний слід,
На якому кульбаби гойдаються теплі,
Ви, що теплим корінням натруджених рук
І розгонистим кроком — вростаєте в поле…
Я не гратиму в кимось придуману гру,
Я не вмію соромитись братства і долі -
Вас, що далі Поліг не бували ніде
(Ну хіба що на трохи, І зразу додому),
І навряд чи ви речники "свіжих ідей" ,
I навряд чи — народ. І навряд чи свідомі.
Але ви од землі, мов міфічний Антей,
Берете свою силу — як терен, як трави -
Здичавілі нащадки козацьких дітей,
Здичавіле пагіння колишньої слави.
Цей розкрилений стан, Ця незрушність плеча.
Ця любов до пшениць, виднокруга і коней,
Ця сваволя. І ця безнадія в очах.
Це тавро неминучості — змалку й до скону.
І у цій безнадії — я ваша сестра,
Я приймаю ваш біль, підсвідомо- незрячий,
Де остання верба, наче казка, стара
Над змілілим ставком, нахиляючись, плаче -
Земляки мої! Хай — і такими, як є,
Я приймаю вас, Сумніву - тіні не знайдеш…
Я приймаю ваш біль, Але серце моє
Видивляється в вас чи то Ґонту, чи Байду.
Ці слова кострубаті, горілка і хліб — Гіркувате причастя поламаних стебел... Земляки мої! Братчики! Діти землі -
Од колиски й довіку напоєні степом.

 

***

Білоденне минання чужих каравел
чорнопінних полів прориває байдужість,
і випростує пружно
золотаве вітрило світання нове,
Ружі
зацвітають під крилами дивних вертань
З чужинецького вирію
в пісню свою.
То якою ж я мірою
зміряю грань,
над якою, мов Сіріус,
біло стою —
чую: — Стань!
Чи не буде тобі забагато дощу? —
ти ж просив лише кухоль брудної води...
Ну, куди?
Я тебе все одно не пущу.
Перейди
мою пісню, мов поле не сходи, а пар —
є надія, що може, на, торік засіють...
А у тебе вагань — мов зірок у Стожар,
Я вже зорями марю. Пробач: ностальгія.
Я — Ікар;
його тіло угноїло землю, де я
проростаю, мов спогад про близькість до мрії.
От і є: ностальгія.
Тут же поруч кургани самотні стоять
і сивіють.
От і все. Моя мова дзвінка і проста,
наче крик джерела, що народжує воду.
Де та врода?
Тільки й є, що співучі вуста
і свобода.

 

***
Такі ми є — не добрі, не лихі -
У самопізнанні на рівні генів.
Усе, що нам лишилось від птахів -
Тужавий крик, затиснутий в легенях,
Самих себе шукаючи вгорі,
Ми дихаємо важко, але гордо
І спрагло мовчимо, допоки крик
Всотається у кров і хлине горлом.
І в березневий напівмертвий сніг
Крізь чорні губи, спечені у кратер,
З нас витечуть скривавлені пісні.
Яким колись судилося літати.
І прийде час тремтливої роси,
І приховавши усміх таємничий,
Ми станемо травою - "прах єси...",
Пташиний спадок видихнувши в вічність.