Коваль Лариса Анатоліївна - старший викладач кафедри "Конструювання і виробництво радіоапаратури" Запорізького державного технічного університету, член Національної Спілки письменників України,  голова обласного літератулного об'єднання ім. Гайдабури, автор чотирьох поетичних збірок: "Повернення до себе", "Від болю до весни", "Сполох осінніх айстр", "Озори мою душу, надіє".  

* * *
Єдиний зміст завжди в моєму слові,
Немов єдине сонце в небесах.
Моє життя, що визріло з любові,
гойдається на доле – терезах,

здіймаючи мене понад степами,
із боку в бік жбурляючи в імлі,
де мої нерви жовтими снопами
на чорній переораній землі.

Де тиша, мов заціплена від крику,
де сотня переплутаних доріг,
Не відшукать сьогодні і довіку
де правда є і де святий поріг,

де мої предки з вечора до ранку,
немов живі примари за столом.
Мені б зайти. Гірку підняти чарку
за рідну Україну за вікном.

 

 

 

 

* * *
Дійшла. Не заблукала. Не розтала,
Не протекла сльозою до Дніпра…
Я стільки раз жбурляла на поталу
Шизофренічну відданість пера.

А світ не чув. А світ стояв і нидів,
І плакав, і сякався у кулак.
Кричав мені, що сльози Аоніди
Нікому не потрібні й за п`ятак.

Весь люд здурів, зійшовся на базарі.
От чорт! Й мене понесло на базар,
Між унітазів, кранів, пісуарів, -
Тут все купують хтось мені казав.

Підходьте всі. І Ви, і Ви. Ну хто ще?
Кладу своє безсоння на рядно.
Ледь блимає закинутий у горщик
Закутий в риму зболений рядок.

Оце мені за все така розплата.
За невгамовну душу – дзвін монет.
І крутяться залізні коліщата
На невідомих обріях планет.

* * *
Іще зима. Іще сумує хата.
Так день до вечора і з ночі до зорі.
Приходив, правда, вчора пелехатий
У вікна стукав, шастав у дворі.

Ще ж темно так, а він по щось приходив,
Прошурхотів по ринвах і замовк,
В порожні вікна, як в застиглий подив,
Знічев`я зиркав сірий, наче вовк.

Сумує хата, сни свої ховає,
Підсліпувато задивляється в поля.
А десь вогні і повзають трамваї
З очима змій і вухами кроля.

А вдома легковажний телевізор
Подасть як шоу суміш інь і янь,
Любов і жах, економічну кризу
І зверхність заходу, і зомбі - росіян.

І все не так. То й що? Ніхто не винний,
І навіть ті, що не сказали світу – зась!
Мигтить екран. Танцюють білі тіні
І десь ірже невпійманий Пегас.

І все не так. Бринить гірка досада.
Моє життя поставлено на кін.
Мигтить екран і жде весни розсада,
І цілу ніч гарцює білий кінь.

 

***
Вже вийшла пам'ять з берегiв. Десь звiдти
Я повернулася. Курган розритий.
I не загоїти жалi тих весен,
Де я на морi, шторм, а я без весел.
У чайчиних очах блакитi повiнь.
У незбагненностi життя мiй човен.
А я реальна, з вечора до рання
Шукаю слiд минулого кохання.
I знов уперто, та не випадково
Ховаюсь за невизначенiсть слова.