Нещерет Тетяна Іванівна - заслужена актриса України, поетеса народилася 25 червня 1931 року в селі Халеп'ї Обухівського району Київської області в селянській родині.    
У 1954 році прийшла на професійну сцену. Працювала в Кам'янець-Подільському, Артемівському, Луганському, Полтавському імені М.Гоголя, Дрогобицькому українських театрах.    
З осені 1965 року Т.І. Нещерет - актриса Запорізького Обласного українського музично-драматичного театру. Зіграла понад 150 ролей сучасного та класичного репертуару.

 

МАТЕРІ

Розчеши, мамо, донечці коси
Перед даллю дівочих доріг...
Заіскрилися вранішні роси,
Ранком отчий лишаю поріг.
Розчесала. Схилилась до мене,
Видивляючи очі мої...
— Прощавай, моя доню!
— Ой, нене,
Досі чую я руки твої.
І сльозу, що упала на скроню —
То беззвучне ридання твоє,
Я втопила у рідні долоні
Все життя, все дитинство своє...
І тепер, коли висохли роси,
Бачу стомлене рідне чоло...
— Розчеши, мамо, донечці коси,
Як тоді, як в дитинстві було

   

Пам'яті Лесі Українки

КОЛИ ВТОМЛЮСЯ Я ЖИТТЯМ ЩОДЕННИМ...

  Леся Українка  

Коли життям щоденним я втомлюся,
Над книгою Твоєю нахилюся —
І ніби чую серця стук.
З Твоєї невичерпної скарбниці
Нап'юся, мов з глибокої криниці,
І щастя, й радощів, і мук...
Хай пада лист. Хай сумніви. Хай зрада,
В усьому Ти — тверда моя порада,
З Тобою в дальню путь іти.
Я впевнена, як вийдеш із домівки —
Всі землі обійди — такої зірки
В чужих краях ніколи не знайти.
В пустелях, межи гір, на морі й суші!
Хвилює до нестями щирі душі
Твій дух незламний, жар Твоїх пісень.
Не колючки і не камінну брилу
Несуть нащадки на Твою могилу —
Несуть любов у мирний, світлий день!

 

   

Отчий дім

Коли лютує за вікном зимова хуга
І вітер шаленіє в танці злім,
Тоді мене огорне раптом туга
За тим, що зветься просто — отчий дім.
Стоїть він, де згинається від кручі
Тємно-срібляста твердь мого Дніпра,
Де обважнілі білим снігом тучі
Шовковиця крислата підпира.
Там, де страхіть і горя зазнавали
Старі й малі (не з їхньої вини).
Де в грізний час ворожої навали
За отчий дім на смерть ішли сини.
Де я навчилася носити клунки
І шлях шукати з райдужних вітрил,
Де з голоду підтягувались шлунки,
Де падала, мов пташеня без крил.
Де зустрічі були після розлуки,
Де поступалась радощам біда,
Де підростають вже мої онуки,
А мати в рамці — зовсім молода.
За всі мої і радощі,і болі,
За те, що я живу на світі цім,
Благословенним будь, світанок долі -
Мій добрий, незабутній отчий дім!