Микола Роман  народився 10 березня 1936 року у селі Криве Ліського повіту Краківського воєводства в сім"ї селянина-бідняка. Там у сільській початковій школі під час Другої світової війни закінчив два класи. Після війни  в 1946 році сім"я, як і багато інших українців Південносхідної Польщі в результаті горезвісної сталінської операції "Вісла" була насильно евакуйована на землі Західної України в село Єзупіль Галицького району  Станіславської (нині Івано-Франківської області). Тут у Прикарпатті продовжив навчання,закінчив вісім класів.   Пішов на завод вчитися учнем токаря. Працював токарем на Станіславському авторемонтному заводі. Потім було навчання в ДОСАаФі на курсах шоферів. Відтак служив у армії. Після служби переїхав у Запорізький край. Працював шофером.   У м.Запоріжжі закінчив вечірню середню школу робітничої молоді. Одружився.   Тут у м. Запоріжжі відвідував Обласне літературне об'єднання.   Друкувався у місцевих обласних газетах і    альманахах . Випустив чотири поетичних збірочки: "Журигора", "Круті пороги", "Крилатий полудень" та "Літо на переправі". Готується  до друку нова збірочка.   Член Національної Спілки письменників України і дійсний член Асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ".

   Дума про Мамая

Чатує Кічкас переправу.
Туман над кручами завис.
І ходить шепіт поміж трави:
" О де ти, друже? Отзовись!

"Гей, Мамаю, злий козаче,
Орле сизий в вишині,
За тобою шабля плаче
У музейній тишині...

Грізна шабля-блискавиця
Славу Січі стереже.
Встань, козаче, подивися
Чи не твій то кінь ірже.

Ген над кручею в тумані
Рано вранці на зорі,
Де й понині дух Богданів
В'еться соколом вгорі.

Ї з-за Хортиці, з-за Лугу
Вітер хмари наганя,
Встань, козаче, розвій тугу
Білогривого коня.

Очі сині — два озерця,
З-під копит — аж іскри в вись!
Зігрій душу, розваж серце,
За Вкраїну заступись!

 

         Рідна мова

О як то добре, що мова наша ще жива,
Що ще не висох корінь наш родинний!
Ти чуєш, друже, як солов'їняться слова
У листі зоресяйнім   тополини?

Які вітри над нею не глумились,
Які кремсали громовиці грозові,
Та корінь наш все набирався сили,
І, слава Богу, вижили.  Живі!

Усім на зло ми житимемо вічно,
Ми корінь кров'ю поливали, щоб не всох.
І нині заявляю вам категорично:
Ми невмирущі, бо з нами сам Бог!

 

 

 

       Мій Шевченко

Для мене "Кобзар" - неземне щось, величне.
Для мене Шевченко - це Всесвіту нить.
І слово його невмируще, закличне
І змалку у серці моїм пломенить.
Про нього співають дніпровські турбіни,
А нині гучніше дзвенять у стократ.
Без нього не мислю собі України,
Як України без Дніпра і Карпат.
Ні внукам, ні правнукам, ні, не дозволю,
Цю нитку любові аби хтось одтяв,
Шевченкове слово - це битва за волю,
Без якої не буде ніколи життя.