Вікторія Сироватко народилася 30 травня 1951 року у Запоріжжі. Після закінчення школи три роки працювала на заводі. Потім закінчила Запорізький педагогічний інститут. З того часу на педагогічній роботі.    Друкувалася у газетах,журналах, кол. збірках, алманахах. Автор книжок "Застріч" і "Острів бажань". Член Спілки письменників України. Лауреат премії імені М. Нагнибіди.


Прелюд осені

Я ще росту в зеленуватім тиші,
Долаю легко райдужний трамплін,
Допоки обрій навпіл не розріже
Осіннім зойком журавлний клин.
Тоді не сплю між ямбів і хореїв,
На синю шибку списую зірки,
А негатив, засвічений зорею,
Промиє ранком течія ріки.
І впише осінь в картотеку листя,
Змотає у сувої стовбурів
Ще майже теплі обриси і зблиски
Думок неясних, ледве чутних слів.
Втрачати голос боляче і просто,
Аж на губах прощання гіркота.
Така маленька я, безмежний простір…
Дощами буду тихо заростать.
Не посміхнуся, не здвигну плечима,
Лиш вийду з хати на осіннє тло.
Домашній протяг двері вслід прочинить,
Кватирка скупо видихне тепло
У двір, як у неприбрану світлицю,
Де гостю дозволяється усе,
Де вітер, що спізнитися боїться,
Жоржини повний келих піднесе.
Я надіп'ю. І подивлюсь привітно,
І посмішкою щедро заплачу.
Розтанувши від подиху, ті квіти
У барви снів крізь мене протечуть.
І тільки вдома, лиш мене заради,
Всю ніч у вазі буде догорять
Поміж туману з грона винограду
Намерзла збоку яблука зоря.

 

Доля

Гребу та гребу, і немає спочину,
Тужава й незрима навстріч течія.
На палубі вже не лишилося жінки -
Це суть до галери прикута моя.
Об воду весло зачіпається чітко,
Здається, жазі не піднятись з колін.
Тут золото слів переплавлене в злитки,
Мовчання ж - у срібний коштовностей дзвін.
Наповнені трюми розбійного краму,
Ритмічно працює невольницька пліть,
А я знемагаю від болю і сраму,
І спрага мені не дає говорить.
Навіщо стражданню оці узороччя,
Коли мені в губи пече суховій,
У мене забрали останню сорочку,
Що в миру по нитці збирала одній.
Це золото зради і срібло облуди
Не скоро на пальцях красунь засія.
Здається, галера пливе у нікуди,
Й ніхто вже моє не згадає ім'я.
Коли ж горизонт знов на очі збілілі
Краєчком надії сяйне іздаля,
Тоді моє вщерть закатоване тіло
Ом'якне в кайданах і зойкне: "Земля!"
Моїх почуттів залишається жменя
На перше: "Прощай!" і останне:"Прости!"
Невільна робота завжди безіменна,
До мису Свободи гребти і гребти

 

 

 

* * *

Прадавні кольори були моїми свідками,
Коли весна вдягла мою судьбу сліпу.
В минулому житті, коли була я квіткою,
То розцвітала лиш у вільному степу.
Ще й досі у ві сні я крилами розмахую,
Крім пір'я на душі, не маю інших вад.
В минулому житті, коли була я птахою,
За вирій був мені моєї долі сад.
Життя, карай мене любов'ю безпричинною,
Лиш нею заміни мої земні роки.
В минулому житті була я і мужчиною,
Тому і розуміюся на вас, чоловіки.
Та хто мені віддасть,можливість бути різною,
Чи птаха в небесах, чи квітка поміж трав?
В майбутньому житті я хочу стати піснею,
Щоби мене в степу хтось тихо проспівав.