ЖІНКА У ЩИРОМУ ОДЯЗІ
Педагог за фахом, митець за покликанням, Віра Шмига довго і наполегливо йшла до видання своєї першої, вимріяної довгими ночами, поетичної збірки, до якої увійшла тільки частина творчого доробку поетеси.
Закінчивши Запорізьке педагогічне училище, Віра багато років працювала вихователем у дитячому садочку. Саме тоді і народжувались у неї вірші. Спочатку простенькі, не завжди рівноцінні, вони вже тоді вражали небанальною образністю, ритмічною вибагливістю. Прийшла до обласного літературного об'єднання, і стала його постійним членом. З'являється бачення власних недоліків і переваг у порівнянні з іншими. З того часу вона наполегливо працює над собою, і майстерність її стрімко зростає. Виважена і вмотивована образність, напружений ритм, насичена і глибока думка творять міцне словесне полотно, з'являється поетичне "Щось", філософське заглиблення у психологію людини. Ви не почуєте жіночих зітхань, примітивних і банальних планів за нещасним коханням. Вона проростає в рідну землю, стає невід'ємною часткою глибинних зв'язків між давнім і сучасним. А жіночність виливається у мелодію душі, емоційний стан, в образ дощу, осені, де вирують кольори, запахи яблук і полину. А прокинувшись зранку, поетеса розуміє, що живе "на краю блакиті".
Серед людських страждань, де здавалось би, немає ніяких умов для самореалізації, де навіть за вікном "довірливі гілки - до наготи", а "під ногами мокне літнє паливо", пробивається крізь "дрижання...сутінків" живе поетичне слово. Треба мати чуйну душу і сильний характер, аби життєві випробування не пригнічували, а підносили, освячували, гартували...
Сьогодні Віра Шмига працює бібліотекарем у Національному технічному університеті, несе молоді життєдайну красу поезії, готує до видання другу поетичну книгу. Прискіпливий критик, звичайно, знайде у збірці деякі неоковирності і стилістичні невиразності, але перша книжка Віри ІІТмиги доводить: як поет вона відбулась. Хочеться вірити, що збірка знайде свого вдячного читача, а для автора відкриє власний шлях до багатовимірного світу поезії.
Зичу тобі того і вірю, що найкращі твої вірші ще попереду.
Щасти тобі. Віро!
Лариса Коваль. Член Національної Спілки письменників України, голова Запорізького обласного літературного об'єднання їм. М. Гайдабури.

***
Ти пам'ятаєш, мамо,
                                  як колись,
Складався сам собі вінок сонетів?
Був батько, ти,
                    І світ, як ви світивсь.

Ще не було ні віршів,
                               ні поетів.
І дивувала стрімкість синіх бань,
Немов.
            злітали ластівки за мною.

Ридало небо громом.
                          від страждань,
Поранене блискучою стрілою.

Ліс був світлиця,
                        лука - світом хащ.

Там я шукала скрипаля в кареті,

Що коник віз,
                    і зналась на секреті,

Що конюшина - кониковий харч.

Ще не було ні віршів, ні поетів.
Складався сам собі вінок сонетів.

 

***
Молилася -
             була на те біда,

Поважчав сум,
             бо холодно без мами.

Весну байдужий вітер розхитав,

І я, як всі,
             бреду до свого храму.

Молилася,
             бо поруч ні душі.

І головне,
             що бажані далеко.

Якби птахи злетіли в небо всі.

Чи долетів би, хоч
              якийсь лелека

На сповідь, прощу.
              Кого світ не мав,

Той не вдягав іще його облуду.

Від вперше "мама",
              до востаннє "ма..."

Звичайно, я молилася,
                                 і буду.

***
Квітень, синочки, квіти
В очі і у слова
Неслухом носить вітер!
Обертом - голова.
Це відголоском віхоли
Радо повятря дме,
Блідо - рожевим вихорить
Сонячно білий день.
Квіти! Синочки, квітень
Вітер пасе для вас!
Весну затримай, вітре,
На невиразний час.